Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Підходи до забезпечення якості освіти. Класифікації управління якістю освіти

Специфічні тенденції – інституалізація акредитації, становлення субсидіарності в системі акредитації, оптимізація державної системи акредитації, наближення системи акредитації до стандартів і рекомендацій Європейського простору вищої освіти, європеїзація, – та провідні тенденції – становлення і розвиток системи акредитації як складової системи забезпечення якості та демократизація освітньої політики щодо контролю та оцінки якості вищої освіти в контексті розбудови системи акредитації, а також визначені особливості розвитку сучасного (євроінтеграційного) періоду розвитку системи акредитації – зумовили акцентувати проведення дослідження на визначенні подальшої еволюції вказаних тенденцій та шляхів удосконалення системи акредитації у вищій освіті України.

Отже, за С.Свіжевськоюакредитація – це процес підтвердження ефективності та якості результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів та їх відповідності вимогам суспільства і стандартам вищої освіти, – система акредитації вищої освіти України має стати сферою активного реформування.

Інституціоналізація (лат. Institutum – встановлення, звичай, установа) – процес перетворення будь-яких соціальних відносин у соціальний інститут тобто у форму соціальних відносин з упорядкованим процесом, певною структурою відносин, ієрархією влади, дисципліною, правилами поведінки.

Таким чином, продовжує посилюватись тенденція інституціоналізації системи акредитації, але нові соціально-політичні умови (в сучасному, євроінтеграційному, періоді) та нормативно-правові фактори (Закон про вищу освіту, 2014 р.) впливають на встановлення структури і взаємовідносин в цій інституції.

Місія акредитації як інституту, який має найвагоміший вплив на забезпечення якості вищої освіти – впровадити конструктивні зміни в систему національної вищої освіти з урахуванням всіх зацікавлених у її розвитку сторін. Отримання акредитації має стати визнанням досягнень ВНЗ/програм і публічним підтвердженням довіри з боку освітнього та професійного співтовариства і суспільства в цілому.

Державна акредитація виконує захист інтересів ВНЗ, які отримують офіційне визнання, а також студентів, які отримують диплом державного зразка, що легітимізує їх освіту на ринку праці, але розвиток тенденції демократизації у суспільстві в цілому, та у сфері забезпечення якості вищої освіти зокрема, сприяє проведенню справжніх (а не задекларованих) процесів демократизації у розвитку системи акредитації вищої освіти України.

Закон про вищу освіту (2014 р.) декларує положення про механізм залучення до процесу акредитації та оцінки якості освіти різних зацікавлених сторін, таких як «представники держави, роботодавців, їх організацій та об’єднань, професійних асоціацій, вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових установ, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, представників органів студентського самоврядування, міжнародних експертів» (стаття 17, п.1). Таким чином посилюється тенденція субсидіарності в системі акредитації.

Слід зазначити, що стейкхолдери мають різні інтереси і очікування стосовно вищої освіти, узгодження яких також має стати функцією системи акредитації.

Вихідний рівень якості, що закладається в освітню програму при її проектуванні, залежить від типологічних і проектних аспектів.

Типологічний аспект означає, що рівень якості освітньої програми і, відповідно, якості освіти залежить від її типології, складу навчальних програм, що наповнюють цю програму.

Проектний аспект означає, що в ході розробки освітньої програми в ній передбачаються рішення, підходи, технології, алгоритми того чи іншого рівня досконалості.

Наприклад, від досконалості механізму й інструментарію проміжної та підсумкової атестації досягнень студентів залежить те, як буде вдосконалюватись освітній процес, наскільки він буде індивідуалізований.

Визначений рівень якості освітньої програми не означає, що він гарантований при її реалізації.

В освітню програму можна «закласти» скільки завгодно сучасних технологій, підходів, найдокладнішим чином усе зафіксувати, але, якщо не забезпечити умови для того, щоб усе це втілилось у життя, отримана якість освіти буде не того рівня, який очікувався та прогнозувався. Тому має сенс окремо говорити про проектну та реалізаційну якість освітньої програми.

Реалізаційна якість, у свою чергу, може бути представлена двома складовими частинами: процесуальною й результативною.

Процесуальна складова частина означає практичне здійснення дій і процедур, запропонованих освітньою програмою.

Результативна складова також має два зрізи. Один несе інформацію про повноту, своєчасність, правильність виконання всіх дій, заходів, кроків, запропонованих освітньою програмою, а другий опосередковано входить у головний результат реалізації освітньої програми – освіченість студентів і випускників.

Реалізація освітньої програми – це багаторічний процес. Управління цим процесом має характер управлінських циклів різної тривалості (від 2-3-х місяців до 3-5-ти років). Є різні види управління: фінітне, управління операціями, що розвиваються календарно, управління при нестачі інформації зворотного зв'язку та ін.

У зв'язку з активізацією процесів використання у практиці вищої освіти ідей системного управління якістю, у тому числі на базі міжнародних стандартів якості ISO серії 9000 : 2000, необхідно також визначитись у питанні напрямів і перспектив забезпечення якості освітніх програм засобами, методами та процедурами внутрішньовузівської системи якості.

Спираючись на аналіз стану діяльності провідних вузів, що освоюють нові підходи до забезпечення якості освіти, можна виділити такі з них:

1) Розробка й реалізація програм якості – своєрідних «мікросистем якості» відносно освітніх програм. Наявність таких програм якості дозволяє різнобічно й повно враховувати та впливати на фактори й умови якості реалізації освітньої програми, визначати аспекти її поліпшення.

2) Вибудовування стратегії забезпечення якості освітньої програми з урахуванням усіх етапів її життєвого циклу – від проектних розробок до заміни на іншу. Доречно орієнтуватись на етапи «петлі якості» (за термінологією стандартів якості ISO), адаптувавши їх до специфіки освітньої діяльності:

– вивчення реальної ситуації ринку освітніх послуг, передового педагогічного досвіду, вимог нормативних документів;

– проектування й розробка моделі результату, кваліфікаційних вимог, установлення ідентифікаційних ознак критеріїв оцінки;

– планування й розробка моделі процесу, вимог до його параметрів і «вихідних» характеристик, критеріїв оцінки;

– виконання заходів з матеріально-технічного, фінансового, кадрового, методичного, інформаційного й іншого видів забезпечення;

– проведення робочої експертизи, модельного чи природного експерименту, досліджень;

– здійснення процесів, надання послуг, формування результату, реальне використання;

– проведення перевірок, опитувань, проміжні контрольні іспити;

– організація підсумкової атестації, підбиття підсумків;

– збір звітних даних, їх обробка, формування статистичної бази;

– передача студентам досвіду, даних, методики та інші ланки, структурні підрозділи, організаційні системи; публікація результатів;

– надання допомоги в освоєнні досвіду, методик, адаптації результатів та інтерпретації даних;

– вивчення ефективності протікання процесів, діяльності студентів, застосування досвіду та методик в інших ланках, структурних підрозділах, організаційних системах;

– передача даних, матеріалів на архівне збереження; вилучення з користування програм, методик; заміна старих документів новими.

3) Освоєння сучасних та ефективних технологій управління якістю освітніх програм, а також тих процедур, що складають основу робочих елементів системи якості. Увесь простір технологій управління якістю у сфері освіти (у тому числі управління якістю освітніх програм) можна представити у вигляді певної класифікації.

Свіжевська виокремлює виділяти такі види технологій: інформаційні; педагогічні; психологічні; організаційно-управлінські; математично-статистичні; кваліметричні; економічні; технічні; системно-філософські.

У числі вже наявних, розроблених та апробованих у вузівській практиці можна назвати такі технології, процедури управління якістю, як:

– процедура самообстеження за якістю забезпечуваної освіти;

– технологія вибору стратегії відновлення освітніх програм;

– технологія проектування індивідуальних освітніх маршрутів студентів при освоєнні освітньої програми;

– технологія впливу на компоненти та блоки освіченості як найважливішої результуючої складової якості освоєння освітньої програми.

4) Побудова й застосування у практичній діяльності оціночно-критеріальних кваліметричних комплексів, що дозволяють проводити оцінювання за тими аспектами якості освітніх програм, про які говорилось раніше.

Основу таких комплексів могла би скласти низка процесуальних і результуючих критеріїв (оптимальності, ефективності, сучасності й т. п.). Правомірно говорити про використання апарату й досягнень експертної, імовірносно-статистичної, таксономічої, й інших спеціальних кваліметрій, тестології.

Пріоритет в оцінній діяльності, безумовно, треба віддати аспектам якості освітньої програми, пов'язаним з виконанням нею свого основного призначення - формуванню освіченості студентів у всьому різноманітті її проявів: знаннєво-інформаційно-інструментальних, ціннісно-мотиваційних, культурологічних, індивідуально-розвивальних і т. п.

Загалом, можна говорити, що застосування системних методів у відношенні забезпечення якості освітніх програм у виші зводиться до формування відповідних умов.

Ці умови можна представити у вигляді трьох основних груп:

- індивідуально-психологічні;

- інфраструктурні;

- організаційно-управлінські.

Таким чином, з урахуванням тієї провідної ролі, яку якість освітніх програм відіграє в забезпеченні якості вищої освіти, на всіх управлінських рівнях необхідне прийняття комплексу заходів, які б дозволили цілеспрямовано вирішувати ті питання та проблеми, що ще залишаються у зв'язку з приниженням чи нерозумінням цієї ролі:

– створення механізму незалежної експертизи якості реалізованих в освітній діяльності освітніх програм;

– уточнення процедур і програм акредитації освітніх установ, для того щоби більш повно та всебічно проводити оцінку якості реалізації освітніх програм;

– включення питань якості, забезпечення якості освітніх програм у виші у програми курсової перепідготовки й підвищення кваліфікації викладачів;

– розробка оцінних засобів, технологій для використання у процедурах внутрішнього й зовнішнього аудиту якості освітніх програм у вишах.

2. Вимоги до організацій, які претендують на здійснення незалежної оцінки якості освіти

До організацій, що претендують на проведення незалежної оцінки якості освіти, можуть бути пред'явлені наступні вимоги:

- їх офіційне визнання компетентними органами в загальноєвропейському просторі вищої освіти як структур, відповідальних за зовнішню оцінку якості; наявність юридичного статусу.

- здійснення регулярної діяльності щодо забезпечення якості на програмному та інституційному рівнях.

- наявність адекватних і пропорційних фінансових і людських ресурсів для ефективного здійснення своєї діяльності.

- наявність чітко сформульованих офіційно опублікованих цілей і завдань роботи.

- незалежність від вищих навчальних закладів, міністерств та інших зацікавлених сторін у своїй діяльності, судженнях і рекомендаціях.

- наявність процедур, що визначають їх власну підзвітність, наприклад, регулярну оцінку діяльності організації.

- процеси, процедури та критерії, використовувані організаціями, повинні бути заздалегідь визначені й опубліковані, інші вимоги.

Постають питання щодо надання незалежними агентствами державі або громадськості інформації такого змісту:

- перелік основних (внутрішніх і запрошених) експертів організації з додатком докладних даних на кожного з них, що містять відомості про наукові інтереси і досягненнях експертів, їх досвіді освітньої чи іншої професійної діяльності (для представників ринку праці), що свідчать про наявність у експертів необхідної кваліфікації і професійно-особистісних даних.

- процедури номінації та призначення експертів, включаючи критерії залучення міжнародних експертів та представників зацікавлених сторін, таких як роботодавці та студенти;

- методи підготовки експертів, що гарантують знаходження їм необхідних знань і навичок за специфікою роботи;

- розуміння цілей, завдань і процедури експертизи та здатність керуватися ними як формалізованими і об'єктивними підставами для перевірки;

- у разі проведення відповідної оцінки – вміння провести камеральну перевірку програми: володіння методами аналізу документів і підготовки кваліфікованого і формалізованого експертного висновку;

- у разі проведення відповідної оцінки – вміння проводити формалізовані і напівформалізоване інтерв'ю з керівниками, викладачами та студентами програми, а також з представниками роботодавців; вміння працювати в команді.

3. Сутність процесу акредитації: історичний огляд

Поняття «акредитація» вперше з’явилось у Законі Української РСР «Про освіту», який був прийнятий у 1991 р. До цього періоду оцінку діяльності ВНЗ проводила Державна інспекція закладів освіти. Державна акредитація гарантувала відповідність якості навчання державним вимогам, а випускникам ВНЗ, які навчалися за акредитованими спеціальностями, - права на отримання диплому державного зразка.

Акредитованим може бути ВНЗ повністю або його окремі спеціальності, але для того, щоб ВНЗ вважався акредитованим, мають бути акредитовані 70% його спеціальностей.

На думку Н. Яновської, акредитовані ВНЗ отримували такі переваги:

– пріоритетне отримання державного контракту з підготовки фахівців;

– автономія в проведенні навчально-виховної діяльності за узгодженням з Міністерством освіти і науки України;

– організація науково-дослідної роботи;

– присудження вчених ступенів викладачам;

– встановлення підвищеного розміру стипендії та заробітної плати за рахунок передбачених на це засобів.

Нова система ВНЗ стала включати: професійні і технічні училища, технікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети, частково інтегрувавши заклади, які у більшості розвинених країн входять до структури загальної середньої і професійної освіти. Згідно Постанові №303 від 1 червня 1992 року акредитація вищих навчальних закладів – це офіційне визнання їх права здійснювати свою діяльність на рівні державних вимог і стандартів освіти.

Метою акредитації було визначення можливостей конкретного державного ВНЗ здійснювати підготовку кадрів певного рівня кваліфікації та надання йому відповідного статусу, який досягається шляхом розвитку самоорганізації (автономії) ВНЗ, ефективного використання бюджетних коштів і матеріальних ресурсів, що виділяються на потреби вищої освіти.

Була передбачена і акредитація недержавного ВНЗ, яка мала виявляти його спроможність здійснювати підготовку кадрів на рівні вимог, що встановлені для державних ВНЗ, і надавати право на видачу диплому про вищу освіту встановленого зразка.

Основними принципами акредитації вищих навчальних закладів проголошувались: орієнтація на передові стандарти якості вищої освіти, що регулярно поновлюються; періодичність і гласність; достовірність і об'єктивність експертизи діяльності ВНЗ, авторитетність і незалежність експертів.

МРАК разом з міністерствами і відомствами, в структурі яких були ВНЗ, мала розробляти програму і вимоги до їх акредитації, готувати проекти рішень і розглядати спірні питання за підсумками акредитації, інформувати громадськість про акредитацію ВНЗ та їх рейтинг.

До числа експертних груп входили провідні вчені, спеціалісти народного господарства, представники професійних об'єднань,

ВНЗ повинні були подавати матеріали самооцінки до МРАК, після чого до ВНЗ направлялась група експертів. Основними показниками, що підлягали експертизі були: рівень вищої освіти з кожної спеціальності та ВНЗ в цілому; професійне тестування випускників; вивчення вміння випускників розв'язувати завдання щодо професійної діяльності; експертиза якості виконання й захисту випускниками дипломних, курсових проектів (робіт); вибіркове опитування випускників, які працюють у народному господарстві, та їхніх керівників щодо якості освіти; аналіз фактичних досягнень випускників ВНЗ за час їхньої самостійної діяльності після закінчення навчального закладу; вивчення документів про результати діяльності студентів, випускників, професорсько-викладацького складу ВНЗ; експертиза механізму і структур оновлення кадрів, розвитку наукових досліджень, джерел ресурсного забезпечення, розвитку матеріально-технічної бази ВНЗ тощо. На підставі висновків експертних груп МРАК з міністерствами і відомствами приймала відповідне рішення й подавала його на розгляд і затвердження Міносвіти України. За результатами акредитації ВНЗ надавалось право присвоювати випускникам кваліфікацію певного рівня і видавати диплом установленого державою зразка.

На виконання підпункту 77.1 пункту 77 розділу VI Національного плану дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", затвердженого Указом Президента України від 12 березня 2012 року № 187, відповідно до пунктів 2, 8 і 19 Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах, постановою Кабінету Міністрів України від 09 серпня 2001 року № 978, з метою спрощення та модернізації акредитаційних критеріїв та нормативів наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 13.06.2012 №689 затверджено Державні вимоги до акредитації напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу.

4. Дотримання нормативних вимог щодо якісних характеристик підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів (освітніх ступенів) до 1.07.2017

Провадження освітньої діяльності за ліцензованим напрямом підготовки, спеціальністю в межах ліцензованого обсягу прийому протягом усього строку дії ліцензії (при першій акредитації напряму підготовки, спеціальності - з дати отримання ліцензії, при черговій акредитації напряму підготовки, спеціальності - з дати прийняття попереднього рішення про акредитацію).

Дотримання Ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти протягом усього строку дії ліцензії (при першій акредитації - з дати отримання ліцензії, при черговій акредитації - з дати прийняття попереднього рішення про акредитацію).

Дотримання нормативних вимог щодо якісних характеристик підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.